Про Зарваницю. Про прощу. Про себе.

80 тисяч парафіян нарахували цього року в Зарваниці. Мені ж здалось, що у тому маленькому селі зібралася вся Україна, до того ж не лише та, що живе у рамках нашої митниці.

Людей було багато. Молитв було багато. І води було багато.

Дивувало, як люди, котрі пішки промандрували до Зарваниці десятки кілометрів, котрі позбивали ноги, голодні і замерзі могли радісно зводити очі і весело витанцьовувати! Так, саме витанцьовувати. На нічному концерті, що розпочався близько першої години ночі, а завершився над ранок, молодь, що жертвувала своїм відпочинком і дві доби крок за кроком йшла до Зарваниці, мала у резерві не одну пригорщу сили і завзяття танцювати під запальні мелодії, що також прославляли Бога.

Ще одне неповторне видовище у Зарваниці – вогняні ріки. Саме так хочеться назвати сукупність тисяч людей з запаленими свічками в руках, що після вечірньої служби в суботу йдуть з Троїцької церкви до Собору Зарваницької Божої Матері.

Відчуття, що наповнювали в той момент, можу порівняти хіба що з миттю, коли вперше ступила у Собор Святого Петра у Ватикані – мегатонни енергетики добра і світла, що лине навіть не від вогню свічок, а від усіх тих людей, які повільною течією надходять до комплексу церковних споруд у Зарваниці.

Навіть дощ, що нестримно заливав і в суботу, і в неділю прочан (і мене), не знищив потужності вражень від прощі. І хай кажуть що завгодно, хай підраховують цьогорічні прибутки Зарваниці, а наступного року хай прогнозують іще більш жахливу погоду, на прощі серед тисяч буде й моя православна голова…

Аллочка Сердюк
Всі статті автора